У сучасному напруженому та нестійкому світі правило 72-х годин знову повертає нас до самих себе, рефлексії над своїми словами та вчинками.
Це правило навчило мене залишатися спокійним та впевненим завжди й всюди. Тож я щиро вдячний своїй мамі та постійно згадую про ту історію з мокрими штанами, з якої почалося моє дорослішання…
Як би не планував життя — соломи крізь не підстелиш. Щодня з нами трапляються непередбачені та несподівані речі. Ще вчора ви навіть не могли уявити собі подібної ситуації, а сьогодні — будь ласка: вирішуй.
Саме в такі переломні моменти й проявляється наш справжній характер: як відреагуємо на поворот долі, яке рішення приймемо і як швидко? А може, просто сховаємо голову в пісок і вдамо, що нічого не відбувається?
Подібні ситуації трапляються часто з кожним із нас. І я — не виняток. Звісно, я не стрибаю від радості, коли все це відбувається, але і не впадаю в паніку. Мені допомагає правило 72-х годин, яким користуються всі дорослі люди. Вперше про нього розповіла мама, коли я ще навчався в середній школі.
Я пив воду з питного фонтанчика, і раптом він зламався і… о, Боже… Ви собі можете уявити: я став мокрим з голови до ніг. Особливо засмутили штани: вони буквально прилипли до мене, як колготки на балерині. Конфуз ще той! І що ви думаєте? Мама кинула все і побігла додому за сухими штанами, щоб я переодягнувся? Зовсім ні. Вона сказала, що і так цілком нормально, а якщо вдуматися — навіть смішно…
Коли ми повернулися додому, мама розповіла мені про це дуже ефективну тактику — правило 72-х годин. Воно говорить, що, якщо у вашому житті відбувається щось таке, що буквально вибиває ґрунт з-під ніг, не панікуйте і не піддавайтеся емоціям. Візьміть паузу на 72 години та дозвольте собі й ситуації.
Отже, 72 години… Три дні… Першого дня ви будете нервувати, ходити з кутка в куток, постійно прокручувати цю подію. Це нормально. Ми всі такі. Але на другий день градус вашого обурення, страх або конфузу — знизиться. До того ж — вже з самого ранку. Ви вже зможете посміхнутися, а то й боязко пожартувати з того, що вас турбує. Ну а на третього дня станеться щось важливе або ще більш «конфузне», — так що про попередню подію ви негайно забудете.
Я перевірив це на собі. Попри те, що все ще сердився на маму, яка не принесла мені сухі штани і не врятувала від всесвітньої ганьби (як мені здавалося в ті хвилини), все ж погодився взяти паузу рівно на 72 години. І не помилився! По-перше, переконався в тому, що це правило насправді чарівне, а по-друге, воно потім не раз виручало мене в житті!
А як мені знадобилося правило 72-ох годин у старшій школі! Не секрет, що більшість дітей у старших класах весь час вплутуються в різні неприємні історії. Деякі з моїх однокласників умудрялися робити це мало не щотижня! Але не я. Адже я був озброєний правилом 72-ох годин.
Коли ми погіршуємо ситуацію? Тоді, коли нервуємо і панікуємо, через що коїмо лише дурниці На відміну від своїх однокласників, я реагував на всі непередбачувані ситуації… через 72 години. Тобто, ніяк не реагував. Просто сміявся і жартував. А справді, адже нічого страшного не відбувалося!
Пригадую, як одного разу мені було надзвичайно важко використати це правило. Але все ж таки зробив це. І не дарма: я зрозумів, наскільки важливим і життєво необхідним воно є.
Отже, тоді я навчався у старшій школі, у 10 класі. Ми грали з товаришем на перерві, і я ненавмисно штовхнув його на підлогу. Він вдарився, отетерів… Настала незручна пауза. Всі однокласники стояли й дивилися, що він буде робити далі. Гадаю, саме з цієї причини він схопився і навмисно вдарив мене. Тепер вже всі дивилися на мене: природною реакцією було б відповісти на удар. Так само — ударом. І, справді, це була моя перша думка: «Ах так, я тобі зараз покажу! Адже я ж ненароком, а ти — сякий-такий — навмисно!» Але потім я згадав про правило 72-ох годин і сказав собі: «Він просто вдарив тебе».
Але навколо мене стояли мої товариші та очікували якоїсь реакції. Адже тільки слабкий боягуз, на їхню думку, не дасть здачі, коли його б’ють. У голові стугоніла думка: «Що ж мені з усім цим робити?» До того ж, на прийняття рішення у мене було всього кілька секунд…
Удар був не дуже сильним, але ж сам факт, що тебе побили, і — просто так… На превеликий подив усіх я просто розвернувся і… пішов. Не сказав ані слова. Навіть не подивився на свого кривдника. Так, я міг відповісти так, що він би ще довго про це згадував. Але чого б я домігся? Того, що ще більше погіршив би ситуацію, і завтра мої батьки вже були б у кабінеті директора? Очевидно. Отже, я просто згадав про правило 72-ох годин і стримався.
У той момент, коли йшов, усвідомив по-справжньому, наскільки сильним було це просте правило, яким поділилася зі мною мама. Зрозумів, що в найбільш безвихідних (як нам здається) і скрутних ситуаціях воно працює ніби чарівна паличка. Так, у перші хвилини ти ще сам не знаєш, чим все закінчиться. Але минає лише 72 години та розумієш, що вчинив правильно.
Що ж до історії з моїм товаришем, то через кілька днів він підійшов до мене і вибачився. А уявляєте собі, якби я не стримався тоді й побив його в запалі гніву? Та ми б з ним не розмовляли до кінця життя. І заради чого, питається?
А так ми просто потиснули один одному руки та посміялися над тим, що сталося. Я сказав йому, що не ображаюся на нього, і, між іншим, ми дружимо досі!
Тож правило 72-ох справді універсальне й дуже ефективне в будь-яких ситуаціях. Завдяки йому я стількох неприємностей уникнув у своєму житті, стільки дров не наламав. Що там говорити — воно повністю змінило моє життя!
Правило 72-ох годин навчило мене залишатися спокійним і впевненим завжди й скрізь. Куди б я не йшов, що б не відбувалося — знаю, що, врешті-решт, все буде добре. Тому я щиро вдячний своїй мамі та постійно згадую про ту історії з мокрими штанами, з якої й почалося, по суті, моє дорослішання. Бо без цього правила я був би геть іншою людиною.
